Іван Франко БОТОКУДИ

Передруковано руками, на прохання Михайло Шелудько

В февралі і марті 1880 року під сим заголовком написав я був невеличку сатиричну поемку, в котрій під назвою ботокудів осміяв звісну часть нашої галицько-руської інтелігенції і деякі моменти з її історії від 1848 року. За радою М. Драгоманова, я не друкував її досі. Прочитавши тепер рукопись, я побачив, що друкувати сю поемку в цілості не стоїть, хоч деякі її уступи і досі не стратили інтересу. Не хотячи перероблювати цілості в дусі теперішніх моїх поглядів політичних і артистичних, я зважився подати тут тільки деякі шматочки моєї поеми, зліплюючи їх уодно коротенькими прозовими переповідками того, що пропущено. Поема починаєсь апострофою до музи:

Музо, мученице бідна,
Не від вчора, не віднині
В повитуху зелепугів
Здеградована з богині!

Кождий зве тя з того часу,
Як Гомер ще довгобразий
Запросив тя скандувати
Гекзаметри для гімназій.

Гей, се давня-давня штука,
Ще тоді дівчам була ти, —
Та як з рук до рук пішла,
Стало чорт зна що з дівчати.

І багато ти небого,
Ой багато внагішила
І недородків ти мого
На сей світ понаводила.

105

Днесь в кого лиш є пустая
Голова, а повнє пузо,
І ліниві руки, зараз
Кличе к тобі: «Музо! Музо»

І через таких-то ти
Віру стратила, небого, —
Дехто нині вже за тебе
І гроша не дасть дурного.

Жаль мені тебе, та що ж —
Старість, бач, не радість! Лихо
Молодитися старому,
Ліпше вже сидіти тихо.

А як ні, то не до співу,
Не до любощів, причудів,
Не до вигадок би братись,
А до серіозних трудів.

Далі йде коротка характеристика краю ботокудів; з погляду сих остатніх:

В краї тім жиють прикупі
В сумішку троякі люди:
Неприязні елементи,
Бидло й праві ботокуди.

Під «неприязними елементами» розуміються поляки, котрих характеристика кінчиться словами:

Діл їх якось не видати,
Лиш страшнії чути вісти,
Що всіх правих ботокудів
Вони раді б в каші з’їсти.

Бидло — що сказать про нього?
З масті сіре, їсть невпинно
(Як є що), спить, робить, родить,
Ну, і богу душу винно.

Але третій люд — герої,
Просвічені, грубо вчені;
Не живляться лободою,
А щодень їдять печені.

106

Ботокуди — то підпори,
То стовпи порядку й віри:
Латають усім сумління,
А в сорочці роблять діри.

Ботокуди — то борці:
Б’ються сміло, мов Горації,
О посади, ад’юнктури,
О стипендії та дотації.

Ботокуди — ціцерони,
Ботокуди — то артисти;
Як говорять — то з амвони,
Як співають — акафисти.

Ботокуди — лікарі!
На нервовую дразливість
Бидла мають ліки: піст
І святую стремезливість.

Ботокуди — педагоги:
Щоб у бидла відібрати
Всю охоту до науки —
Требника дають читати.

Ботокуди — мудрі люди!
Що там ваші європейські
Ліберали, націонали —
Кращі в нас свої, рутенські!

Не хвалися ж ти, Європо!
Шкода твоїх праць і трудів!
Що там маєш, те і маєш,
Та не маєш ботокудів.

Другий розділ оповідає про початок ботокудів. Стан краю перед 1848 роком характеризується оцими словами:

Кажуть люди: «Спочатку
Світ тонув у тьмі кромішній;
Зверху уносивсь канчук,
Внизу гнулись душі грішні.

107

Грішні душі, просте бидло
Гнуло в праці карк свавільний,
А канчук гуляв свобідно,
Лад піддержував суспільний.

І тиша була. Міг кождий
Преприємно проживати,
Хто при свисті канчука
Мав охоту танцювати».

Надійшов 1848 рік, «дивний гедзень на народи», бидло розгулялося, канчук пропав, а в Галичині урядник Встидіон, по словам неприязних елементів, натворив ботокудів.

«Ну, та, звісно, Встидіон
Не був бог, то й ті особи,
Що він натворив, не мали
Й крихти людської подоби.

Руки в них лиш к собі горнуть,
Рот кричить лишень, чоло
З міді й юхту, ані мізку,
Ані серця не було».

Против такої клевети протестують праві ботокуди гаряче.

«Брешете, щоб Встидіон
Не на людськую подобу
Сотворив нас і за те
Гріх тяжкий поніс до гробу.

Не якийсь там Встидіон
Сотворив нас, мов нелюдство,
А сам пан біг сотворив
Нас і наше ботокудство.

І з-поміж усіх народів
На землі лиш ми єдині
Так, як вийшли з рук господніх,
Так лишилися й донині.

108

Так, донині ми лишились
З серцем, з розумом дитини,
Наче вчора духом своїм
Оживив нас бог із глини.

І та глина — ми то чуєм —
В нашій ще лежить істоті,
Вічно нас манить і тягне
В ріднім бабратись болоті».

Коротко розказано далі важніші факти від р. 1848: зав’язання «Ботокудської ради» і заснування «Голодного дому». Докладніше описано малозвісний епізод з гербом сеї інституції.

Славна «Ботокудська рада»
Аж спотіла вся в утомі
Три дні радивши, який би
Герб дать на «Голоднім домі».

Три дні радять — годі врадить!
Вже четверта днина чеше,
І урадили такий герб:
Злотий пес на солнце бреше.

Рік робили того пса,
Рік несли, а рік ставляли.
«Стій же тут на нашу славу
І бреши!» — вони сказали.

І стоїть той лютий пес
На «Голоднім домі» й досі,
Став на ковбицю ногами
І до сонця морду зносить.

І сидить в «Голоднім домі»
Ботокудська рада й досі,
Против мрій, думок, теорій
Сміло голос свій підносить.

Але тихо ясним небом
Сонце радісно пливе —
В ботокудськім тихім краї
Плем’я родиться нове,

109

Плем’я люте і безбожне,
Що смієсь з отих героїв,
Із стовпів тих ботокудських
І з покори їх старої.

Але біс їм, тим новим!
Не вони нас тут обходять,
А ті древні ботокуди,
Що діла великі плодять.

Бо, чень, кождий докадаєсь,
Що на псі вони не стали,
Але далі в світ широко
Ботокудство прославляли.

Правда, пес той золочений,
Що на дах аж виліз сміло,
Безперечно й неохибно,
Був найвищеє їх діло.

Вище вже не йшли вони,
Та зате в недовгій хвили
Вшир і вдовж усю країну,
Наче морські хвилі, вкрили.

Про широку ту діяльність,
Що лилась, мов ріки з моря,
Ось яке в той час писала
Славна «Ботокудська зоря»:

«Слава богу, час минає!
Не то диво, що минає,
А то, що, збудившись раз,
Наш народ вже не дрімає.

Не дрімає і не спить,
А кріпиться і ликує,
Славить бога і монарха,
З ворохобників кепкує.

Бог нам дав життя й здоров’я,
Цар — руїни з академії,
Ще якби нам хто дав грошей,
То були би ми в Едемі.

110

Ми лояльні! Ми за волю
Шабельками не махали —
Що дали, ми брали смирно,
Ще й у ручку цілували.

Ми тверді, бо, мов скала,
Стоїмо на віри грунті.
В вірі вся будучність наша,
А не в вільнодумнім бунті.

Ми й учені! Ще дяки
Нас псалтир читати вчили;
З книг святих вся мудрість наша,
А плювать нам на машини.

Ми великі! Сян, і Буг,
І Дністер наш безконечний —
Се границі наші! Тут
Ботокудський край сердечний.

Для своєї вітчини
Ми дамо без тіла душу,
Ми в огонь підем за неї,
В воду, найрадше — на сушу.

Таж вона багата й щедра,
Не залишить нас ніколи,
Ми не лишимо її,
Аж доробимось поволи.

Доки молоком і медом
Ти пливеш, наш рідний краю,
Доки весело, в достатку
Череди твої гуляють —

Доти й ми усе при тобі,
Невідступні патріоти,
Аж дійдемо — ми до панства,
Ти — до голої голоти».

111

Слідуючий розділ поеми описує найважніше діло ботокудів — славну битву за азбуку.

О преславні ботокуди,
Де ж я гідних слів найду,
Щоб як слід ізвеличати
Вашу першу боротьбу!

Ні давніше, ні пізніш ви
Не робили тілько гуку,
Як тоді, коли велася
Славна битва за азбуку.

Неприязні елементи,
Люд підступний і завзятий,
Ваші найлюбіші букви
Ъ[Йор], ы[йори] вам хтіли взяти.

Ба, не лиш ъ[йор], ы[йори], ѣ[ять] —
Всю кирилицю забрати
Хтіли, а зате накинуть
Альфабет латинський клятий.

Ще вдодатку величались:
«Ми не вороги вам, де там!
Ми лиш просвітити раді
Вас латинським альфабетом.

Таж слова всі ботокудські
Альфабетом мож писати,
А тоді писання ваші
Буде світ увесь читати».

Але ви, герої добрі,
Не дали сим піддуритись,
Бо вам преці йшло о те,
Щоб від всього світу скритись.

«В йорах, ятях, — ви сказали, —
Тут вся ваша вартість людська,
Вся будучність, сила, слава,
Вся надія ботокудська!»

113

І ви сміло піднялися,
Щоб за них до бою стать,
І щосили закричали:
«Згинем за йори та ять!»

Ви три дні й чотири ночі
Ненастанно так кричали,
Тим часом піднори ваші
Три брошури написали.

В них показано доочне,
Що вся мудрість, всі науки
Всюди і у всіх народів
Почалися від азбуки,

Що затим народ усякий
Над всі скарби сього світу
Найвище цінить азбуку,
Бо азбука — то освіта.

Та не тим так ботокудам
Їх азбука дуже мила,
Але тим ще, що походить
Прямо від отця Кирила.

Правда, що святий Кирило
Ботокудом не родився,
В Ботокудії не був
І для неї не трудився.

Та не тим так ботокудам
Їх азбука даже мила,
Але тим ще, що походить
Прямо від отця Кирила.

Правда, що святий Кирило
Ботокудом не родився,
В Ботокудії не був
І для неї не трудився.

Та його азбуки ми
Не повинні відчужитись,
Раз тому, що він святий,
Міг би в небі прогнівитись,

А по-друге, що вона
Тисяч літ уже триває
І прекрасно від римлян
Та жидів нас віддаляє.

А по-третє, що тоді,
Як її зробив Кирило,
Нею всі слова слов’янські
Мож було писать, аж мило.

114

«Ба, що більш, азбука — верх
Всеї мудрості й науки:
Вся наука й мудрість наша
Не йде далі від азбуки.

Хай вам ваші академії
І гімназії, і школи
Промислові — лиш азбуки
Нам не рушайте ніколи.

Так, не рушайте азбуки
Нам, кирилиці святої!
Ми за ню й на смерть готові,
Ми, азбучнії герої!

А латинських альфабетів
Ми не хочемо і знати,
Злі вони для нас, бо ми
Їх не вмеємо читати».

Так твердої сили волі
Вороги злякались куці
І лишили ботокудів
При їх мудрості й азбуці.

Знаменитій обрядовій боротьбі посвячені три розділи поеми, з котрих тут наводжу тільки дещо.

Найсвятіше в чоловіка —
Сли він ботокуда хвацький —
Крім азбуки, є святий
Обряд греко-уніатський.

Та-бо ж обряд се хороший!
[В нім зійшлись, як во дні оні
В Римі всі боги, з всіх вір
Щонайкращі церемонії.]

І таке його багатство,
І краса його такая,
Що ніхто його докладно
В повній цілості не знає.

115

Чи клякати, чи стояти,
Чи раз, два, чи три дзвонити,
Чи «мир православний», чи
«Правовірний» говорити,

Як вівтарі будувати,
Як ікони малювати,
Чи попам лице голити,
Чи їм бороди держати, —

Все те вкрите тьмою спорів
Ритуально-догматичних,
Все те тягне до таборів
Папських або схизматичних.

Неприязні елементи при помочі звісної польської інтриги роздувають сі спори для ослаблення ботокудів. Ті спіймалися на сю принаду,

Мов на знак: одні в церквах
Всі дзвінки покасували,
Другі знов позаводили
Ще й органи та цимбали.

Почалися спори — зразу глухі, далі по газетах.

А вкінці ревнули крики,
Сварки, лайки, що аж страх —
По соборчиках, касинах,
По пиварнях і шинках.

Роздалася давня пісня:
«Зрада! Шизма! Гей же! Гала!»
Декуди одверта навіть
Революція настала.

Як характерний епізод тої боротьби виведена історія о[тця] Нещасного Филимона.

У турецькім здиханаті
В горах, борах з всіх сторон
Жив преславний ботокуда,
Звавсь Нещасний Филимон,

116

Муж великий во язиці.
(Ботокуди всі великі,
Кождий в чім-будь). От заким ще
Почались за обряд крики,

Филимон зібрав до себе
Із цілого здиханату
Ботокудів. Як зійшлися,
Він казав заперти хату,

Заслонити вікна й так
До згромаджених промовив:
«Ботокуди, стережіться,
Бо чорт лапку нам зготовив!

Слухайте, яку покусу
Наводив сам бог на мене!
Слухайте й огнем надії
Серце розпаліть студене.

В третій день святого посту
Ліг я, трошки утруджений,
І такий мені нараз
Сон приснився божественний.

Десь немов входжу я в церкву,
Придивляюсь — що за диво!
Не свої якісь ікони,
Та й стоїть вся церква криво.

Ба гляджу, іде священик,
Причякнув і щось потихо
Шепче і лиш раз хреститься…
«Ов! — гадаю. — Що за лихо!»

Слухаю: органи грають,
Хлопці десь дзвінками дзвонять,
Люди раз в раз то клякають,
То встають… Гадаю: «Он як!

Певно, я в костьолі!…» Ні!
Придивляюсь: край престола
На іконах тут святий
Михаїл, а там Микола.

117

Я задеревів. Аж чую:
Роздається голос з неба:
«Най такий ваш обряд буде!»
«Ні, такого нам не треба,

Господи!» — відмовив я.
«Чом, хіба ж вам сей поганий?» —
Знов питає голос з неба,
І гудуть при тім органи.

«Не кажу, — відмовив я, —
Щоб поганий, сохрань боже,
Та сумління ботокудське
Зжитись з ним ніяк не може».

«А як я вам сам накажу,
Зробите по моїм слові?» —
«Господи, ми й против тебе
За свій обряд стать готові!»

Отоді просяла церков
Світом веліїм без міри,
І пронісся голос: «Радуйсь,
Мужу кам’яної віри!

Так твердого обрядовства,
Як в тім смирнім ботокуді,
Не було ні в Авраамі,
Ані в Якові, ні в Юді.

Тож за тебе й через тебе
Весь той рід благословлю я.
Стійте вічно при однім
І співайте алілуя!

В вашім краї най вовік
Релігійних війн не буде!
Не за віру, лиш за обряд
Ботокудські бийтесь люди!

І вовіки твердо стійте,
Хоч би як враги вас тисли,
Не за зміст, а лиш за форму,
За слова, а не за мисли.

118

Мов апостолам, даю вам
Дар пречудний і великий
Говорити всуміш всіми
Іностранними язики».

Ледве втих небесний голос —
Все довкола відмінилось:
З храму щезло все латинство,
Православне все зробилось.

Всі ікони візантійські,
З сонцем, місяцем, звіздами,
Попри мене йдуть єреї
З отакими бородами.

Всі по три рази хрестяться
І поклони покладають,
А трираменні хрести,
Де поглянь, усюди сяють.

І сліду нема органів,
Лиш дяків зо сто нараз
Прогриміло алілуя
І тропар на п’ятий глас».

Із сього сну Нещасний Филимон пророкує будущі напади на обряд, загріває ботокудів до твердості і сам запускає довгу бороду, о котру опісля закипає довга і уперта боротьба. Та даремно власті духовні і світські напирають з різних боків на Нещасного Филимона — він не піддався.

І та борода його
Історичною зробилась,
Ботокудія на неї
З гордощами вся дивилась.

Навіть чув я, що зложились
Ботокуди околичні,
Щоб по смерті Филимона
Заховать навіки-вічні

119

Бороду його. Є думка,
Щоб, немов святії мощі,
Дать її в «Голодний дім»
І поставити на дошці

У фляшчині хрусталевій,
Намочену в оковиті.
А над нею написати
Ті слова, зо срібла литі:

«Тутки спочиває з богом
Ботокудії прикраса —
Борода, що, наче прапор,
В лютім бої нам здалася.

Сила сильних, ум розумних
Не могли дійти до того,
Щоб сю бороду звернути
З раз повзятої дороги.

Той, що виплекав її,
Побідив у лютім бою,
Та не силою, умом,
А отсею бородою.

Весь свій вік на бороді
Опиравсь той ботокуда —
Ні давніше, ні піздніше
Не було такого чуда.

Тож зітхніть і тямте час той
Ви, потомки молоді,
Як все ботокудство висіло
На ось тій тут бороді!»

Дальший розділ посвячений боротьбі за календар, в котрій також побідило ботокудство. В тих побідах розвились і зложились його ідеали, ілюстровані в поемі при помочі ось якої параболи:

Уявіть собі: весь світ —
Величезний книш плескатий,
Зверху сонце — як цибуля,
Місяць — як чеснок лукатий.

120

Звізди — мак, котрим весь книш
Поприсипуваний згуста,
А внутрі його лежить
Всяке благо, мов капуста.

Всередині є земля,
Мов варена бараболя,
Нею ж по господній волі
Ботокудська править воля.

На землі такий порядок:
У долині бидло сіре
Робить, мре, хреститься й твердо
Все держиться предків віри.

Понад ним війти, жандарми,
Поліцейські своїм трудом
Лад піддержують суспільний,
Шлях рівняють ботокудам.

Наверху ж вони всі стали
У великій церкві враз
І по всех безбожних правлять
Соборовий парастас.

В труні перед аналоєм
Разом складені розличні
«Ізми» неблагоподобні
І всі прії єретичні.

А у стін хреста на віку
Цвяхами прибиті вряд
Черепи Прудона, Штрауса,
Маркса й Дарвіна стоять.

Се той ідеал, котрий
Всі правдиві ботокуди
Серед сварів всіх і боїв
Невідступно носять в груді.

Розохочені побідами, вони пускаються пропагувати сей ідеал в сусідніх краях, а поперед усього в Холмщині, та тут пропадають. Також проби навернути прочу Європу на сей ідеал не повелися, з чого в поемі виведено ось яку мораль:

121

Добре рибам у воді,
Але кепсько їм в окропі;
Добре ботокудам дома,
Та загибель їм в Європі.

За одною невдачею йдуть другі. З Холмщини находять холмаки і забирають ботокудам чимало масних посад. В головній ботокудській газеті наступає також зміна: уступає первісний редактор, а його місце займає новий, про котрого сказано:

Муж той, хоч великий ростом,
Не дістав за дотеп премії,
І свою всю мудрість виніс
З угнівської академії.

Ставши шефом у «Ослові»,
Зараз він завів засаду:
Не читать його ніколи
Ані спереду, ні ззаду.

Отака надмірна скромність
Здивувала вже й самих
Ботокудів, і ходили
Дивні вісті поміж них.

Не один питав: «Чи правда,
Що новий редактор, де
Треба підписатись, тільки
Знак св[ятий] хреста кладе?»

Другі говорили: «Де там!
Се правдивий геній в нас!
Все, що тільки він уміє,
Він навчився «в адін час».

Інші мовили: «Він хитрий,
Лиш прикидуєсь дурним,
Та колись як проговорить,
То всі щезнуть перед ним».

Отак міркували ботокуди, не знаючи, що новому редакторові суджено було раз за свій вік зробити чудо, а більш нічого. Він проглаголав до ботокудів ось якими словами:

122

«Всечеснійші, премудрійші,
Любезнійші ботокуди!
Дух святий, що всюди є,
Най і в ваших серцях буде!

Наша слава не загине,
Не загасне наша зоря,
Наші діла всі запише
В своїх примітках історія.

Каже приповідка: «Кождий
О свою най дбає хату»;
Тож з вас кождий най спішиться
Заплатить пренумерату.

Дикими звірами люди
Без релігії стать готові;
Тож статті з «Москвитянина»
Я друкую вам в «Ослові».

Неприязні елементи
Нанесли нам шкоди много,
Та в письменстві нашім видно
Новий зворот до старого.

Знавці кажуть, що явиться
Геній в нашій літературі, —
Та-бо й зародів багато
Гарних в нашій є натурі.

І в політиці на нашу
Користь появляєсь зворот,
Та про се сотрудник мій
Іншим разом поговорить.

Тільки вражі елементи
В своїй злості безграничній
Напосілися і нам
Творять пакості розличні.

Не говорю вже о тім,
Що забрали нам всі школи,
Але жаден з них мені
Не поклониться ніколи.

123

Але чистий ще наш обряд
І наш бог не спить сю днину,
Він трираменним хрестом
Всіх змолотить їх на трину».

Слова ті справили чудо: весь народ ботокудський заснув відразу сном блаженних.

Різні сни бувають. Є
Сон невинної дитини:
Так сплять старці ботокудські,
Раду радивши за днини.

Інший знов є сон голодний,
Де в лиці терпіння видно:
Сном таким, як кажуть, спить
В Ботокудії тільки бидло.

Інший знов розкішний є
Сон здорової телиці:
Сном таким, як звісно, сплять
Ботокудські красавиці.

Інший сон злодійський, спить ним
Ботокуда, й на нім шкура
Вся трясесь, як в нього в хаті
Є часом «така брошура».

Але кождий зрозуміє,
Що зовсім інакший буде
Сон, як весь народ засне,
Ще й такий, як ботокуди.

То вже буде сон медведя,
Що у гаврі зазимує:
Хай шумить, гримить і віє,
Він не бачить і не чує.

Отаким зимовим сном
Ботокуди всі заснули,
Та й то разом, скоро тільки
Маледикта мову вчули.

124

Що там час несе з собою,
Відки вітер в світі віє,
Як іде наука, думка —
Їх се ні студить, ні гріє.

Все те, мов пусті вітри,
Понад ботокудським краєм
Прошумить і пролетить,
Наче хмара понад гаєм.

Довго здавлювана правда
Просипаєсь в серцях людських,
Тільки тихо, темно, сонно
В сонних серцях ботокудських.

За добро, за правду ллється
Кров широкою рікою,
Та се й крихти не бентежить
Ботокудського спокою.

Повстає кругом по світі
Плем’я сміле, войовниче,
Що для люду права, хліба,
Волі і освіти кличе.

Тільки в ботокудськім краї
Не чувати бою, стуку,
Тільки храп: часом лиш сонним
Сниться битва за азбуку.

Понад сонним краєм сонце
Пробігає неохітно,
Радо б перескочить, щоб там
Ніч стояла безрозсвітно.

Спіть, борителі, герої!
Най вам буде сон спокійний!
Сніть про обрядові бої,
Про свої азбучні війни!

Спіть, нехай вам дійсність люта
Супокою не тривожить,
Най вам сон новую славу
І пановання ворожить!

125

Най ніколи вам не сниться
Хлоп обдертий і голодний,
Най ніколи не щемить
В серці вашім плач народний!

Спіть, моральності підпори:
Світ так красний і багатий!..
З чистим серцем у перині
Так солодко, любо спати.

Спіть, покіль зима лютує —
До весни ще довго ждати…
Змеркни, сонце! Стихни, світе!
Щоб нам тихо-тихо спати!

1880

Іван ФРАНКО.
Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Том 1.
Видавництво «Наукова думка». Київ, 1976 р.
Оцифровано Гуртом

Ботокуди. Вперше надруковано у кн.: «З вершин і низин», 1893, с. 113-132. Збереглися три автографи, що становлять різні редакції, жодна з яких не збігається текстуально з першодруком поеми. Автограф №215 (с. 425-427) — частина першої редакції, без назви і мотто; №239 (с. 1-9) — фрагменти чистовика першої редакції сатири, але вже із заголовком «Вісті з краю ботокудів. Частина перша», мотто, підсторінковими примітками-поясненнями окремих слів та незначними відмінностями стилістичного характеру; №232, с. 25-38 — чистовий рукопис нового варіанта твору під назвою «Вісті з краю ботокудів», на останній сторінці якого зазначено: «Кінець першої часті. Лютий і март, 1880» У зв’язку з тим, що це єдина повна редакція першої частини поеми, яка лягла в основу тексту, переробленого для другого видання збірки «З вершин і низин», подаємо її в розділі «Інші редакції та варіанти».

431

В автографі №215 наявні лише перші п’ять розділів поеми. Вони мають розходження з відповідними розділами в рукописі №232. Так, наприклад, у першому розділі чорнового варіанта, крім незначних відмінностей стилістичного характеру, інша редакція початкової строфи:

Вічна мученице Музо,
Ангеле римовних трудів,
Поможи й мені днесь піти
«Вісті з краю ботокудів»!

Строфи 2-10а і 15-21-а, які є в автографі №232, тут відсутні. Натомість перед трьома останніми строфами першого розділу в автографі №215 іде ще строфа:

А як де й у вас найдеться
Щось на вдобу сього чуда,
То не ваш се плід, а наський:
То правдивий ботокуда.

Другий, третій, четвертий і п’ятий розділи чернетки мають незначні розбіжності редакційно-стилістичного характеру порівняно з відповідними розділами автографа №232. Крім того, у п’ятому розділі першого запису відсутні 5-9а [1] і 15-21-а строфи.

Строфа 14-а:

Ах, брошури ті преславні!
Досі ще вни [в] стріхах
Ботокудських ся валяють,
Де припав їх смрад і прах.

Строфа 20-а:

Ах, премудрі ті брошури,
Свідки боїв тих грізних, —
Три як сестри, а змістилось
Півчетверта думки в них.

На першій сторінці автографа №215 є найраніші варіанти другого і третього розділів поеми та інша редакція «Глупівського гімну». Наводимо їх:

ІІ
ВІСТЬ ДУЖЕ ВАЖНА
ПРО БОТОКУДСЬКІ СТОРОННИЦТВА [2]

Важну вість сю тим зачнемо,
Що сказав якийсь учений:
Хоть одно живе є тіло,
Але різні в тілі члени.


[1] Ці строфи є в автографі №239. Правда, в чорновій редакції на місці пропуску стоїть значок, який письменник ставив звичайно там, де мав намір зробити текстову вставку.
[2] Попередня назва розділу, пізніше закреслена, була: «Тут читач дізнається про те, як ботокуди зістали побиті, заким зо сну пробудилися».

432

Рот на те, щоб їсти ним,
Голова — щоб кивать нею,
Руки — щоб міг християнин —
Хто що дасть — стулити в жменю.

Так також розвились наші
Ботокуди з бога ласки
В різні сторонництва, що
Різні повнять обов’язки:

Се ось — рук, що ’д собі горнуть,
Те — жолудка, третє — рота;
Но у всіх одна, незмінна
Ботокудськая істота.

Перш усього восхвалім
Борби, крики, болі й труди
Сторонництва, що зовесь:
Твердо-древньоботокуди.

Справді, твердість дивна з них!
Передвсім твердії зуби:
Все згризуть, що йно зарвуть,
Хоть би кусень як був грубий.

Пальці теж твердії в них,
Що раз хоплять, то пропало;
Совість теж тверда, як слід,
Не дрогне, щоб що ся стало.

А вже чола ті, на диво,
В них тверді, так що сусіди
Чолобийниками звуть їх,
Що ці чола мають з міді.

Що вни древнім зовуться,
Теж за зло не мож їм взяти,
Хоть що слово те значить,
Дуже трудно ся дізнати!

Деякі премудрі кажуть,
Що від древа вно походить.
Може бути, не перечу, —
З правдов се досить ся годить.

Справді, до дерев у них
Бачимо любов велику,
Бо підпор, стовпів та пнів
Своїх є у них без ліку.

А ще, може назва тая
Має й теє означати,
Що, як дерева, вни хтіли б
Вічно на однім стояти.

433

Друге сторонництво теж
Дуже близьке до тих древніх.
Святокуряче зовесь
І не має цілей певних.

Святокуряче зовесь,
Але не тому, що вічно,
Мов сліпая курка, блудить, —
Се було би іронічно.

Вно зовесь так, бо годує
Дивну курку довгі літа,
Курка се з рідної раси,
Що зовесь Митро-кобіта.

Курка ся їсть дуже много,
Хоть часом і з посту пухне.
Досі не неслась, но може,
Швидко де яйце нам бухне.

Курку сю держать у клітці,
Тож не знати, чи сама вна
Проїдає так багато,
Чи її дружина славна.

Цілей дальших сторонництво
Святокуряче не має:
Курку кормить і себе,
І на тоє гріш збирає.

Чи буде який пожиток
З того — не повім вам се,
Треба ждати, аж святая
Курка нам яйце знесе.

Третє сторонництво зветься
М’яко-новоботокудське, —
Хоть і не опозиційне,
Но також не чисто людське.

Продуктивне сторонництво,
Але — диво — все бідує!
Правда, вно не хліб святий,
А йно фрази продукує.

Се народне сторонництво,
Все лиш для народу діє,
Но тре знать, що під народом
Вно себе йно розуміє.

Се діяльне сторонництво,
І його діяльні люди
Все говорять: «Лиш заждім
Якось-то воно вже буде!»

434

Но при всім тім вно м’яке,
Смирне, добре сторонництво —
Хоть махає, но не вдарить,
Бо страшне му головництво.

Та й куди йому там битись!
Сил не має, ні охоти,
Бо від роду, нещасливе,
Все хорує на сухоти.

Се ті славні сторонництва,
І хоть різна їх робота,
Різні мови, — но одна в них
Боготокудськая істота.

ІІІ

ПРАВДИВА ІСТОРІЯ
О НЕЩАСЛИВІМ РОЗБУДЖЕННІ
Ї ЩАСЛИВІМ ЗАСИПАННІ БОТОКУДІВ

Був колись-то час гарячий,
Що прогнав народів сон,
То тоді-то сотворив
Ботокудів Штудіон.

Штудіон — то був потужний,
Хоть не мудрий мандарин,
Він з льокаїв, алілуйків
Ботокудів сотворив.

Ті розверещались зразу,
Затріпались, — звісно, діти,
Далі — далі втихли й смирно
Почали в куті сидіти —

І заснули. Змалу ще
Навчено їх чола гнути.
Ну, й відтак вни ще й донині
Того не могли забути.

Хай йно трафився сильніший
В мандаринському мундирі
Всім вони поклони били,
Аж на чолах мали гулі.

Міцно били їм поклони,
Не жаліючи чола, —
Тож Глуповщина ім’я їм
Чолобийників дала.

А вони ж то, незлобиві,
Не прогнівались на теє,
Але в піснях прославили
Те ім’я своє новеє.

435

ПІСНЯ ЧОЛОБИЙНИКІВ

Наші предки, чолобийники,
Тож-то вам були осли!
За сто миль собі нашийники
Пана і канчук найшли!

Ми, сини їх, чолобийники,
Не такі осли вже крем,
По князів та по нашийники
Ми за море не підем.

Тра князів, аристократії, —
А що тра, то певно — ну,
Ми на той товар багатії!
Щоб лиш кланятись кому!

Ми, як треба, то покірно б’єм
Головами до землі, —
Но як стати паном чи князем —
Ой-ой-ой, — чому ж би ні!

Пісню сю вни в сні зложили,
В сні її й співали стиха,
В сні жили і дерли бидло
І не знали горя-лиха.

В сні просвіту розширяли,
Від котрої не було
Ні одній душі ясніше, —
В сні цілє життя їх йшло.

Спали чесні ботокуди,
Дивні сни не раз їм снились, —
Мов-то вни герої славні,
З смоками та львами бились.

Мов-то вни народ розумний,
Мов-то вни герої славні,
Йдуть со дари поклонятись
Ботокудському народу;

Мов-то світ увесь славить їх
За якесь велике діло;
А не знали, що се все лиш
Їм самим в ухах шуміло.

На відміну від першої і третьої редакцій (№215, 232) в автографі №239 є примітки до відсутніх у першодруці слів: «З роду Кшепшицюльських», «крети підземні», «В мандаринському». Наводимо їх: «Про Кшепшицюльського (котрого не треба мішати з Пшекшицюльським) говорить докладно д. Щедрін. Його головна ціха така, що в неозначених часах і з неозначених причин бігає «до лясу». «Крети підземні», інакше названі «превратния толкованія», або, поботокудськи, «філософія перекрученія разума». Мандаринами звуться

436

високі урядники кінські. Що мандаринство не чуже ботокудам і ботокудянкам, доказує то, що одна часть жіночого убору зовесь у них «мандаринкою».

Тексти автографів №215, 232, 239 вперше опублікував академік М. Возняк у журналі «Вікна», 1932, №9, с. 31-47. Передмова його до публікації містить цікаві пояснення і відомості, які проливають світло на джерела та історію написання поеми. Подаємо уривок з цієї передмови: «Перша пісня починається заспівом до музи з проханням помогти авторові оповісти всьому світу «Вісті з краю ботокудів». У цьому краю живуть усуміш: «неприязні елементи», «бидло», «праві ботокуди». Неприязні елементи в поемі Франка — це польське панство, в першій мірі аристократія та шляхта, в одній частині й у другій усякі поступовці («крети підземні»), «бидло» — це селянство, а «праві ботокуди» — це ретроградна інтелігенція, духовна й світська, що її помістив І. Франко в трьох «сторонництвах» («москвофільському», святоюрському й «народовецькому») у другому розділі найдавнішого тексту поеми…

Саме ботокуди стали предметом поеми Франка. Він згадав версію польської преси й «науки» про те, що ботокудів натворив Встидіон, коли найшов «дивний гедзень на народи», себто так звана «весна народів» у 1848 р. Тоді львівський насмісник Стадіон старався в інтересі австрійської держави видвигнути український елемент у Галичині в противагу польському, що мріяв про створення власної держави.

Одним із плодів тогочасної політики Австрії супроти українців було подарування площі з руїнами академії під будову Народного дому, названого в поемі Франка «Домом голодним». Є тут мова й про Ботокудську раду, себто Головну руську раду, й «Ботокудську зорю», себто «Галицьку зорю», представниці лояльності супротив Австрії, за що й одержали галицькі українці назву «тирольців сходу», на що натякають «сторожі порядку» в поемі Франка.

Вихваляючи свої прикмети, ботокуди горді також на свою вченість, бо дяки навчили їх читати, бо вони взяли всю мудрість із святих книг і плюють на машини. При цій строфі зазначено в автографі олівцем іншим почерком «Наумов.» на знак, що ця Франкова строфа ціляла в Івана Наумовича, засновника і редактора популярного журналу «Наука».

Оспівуючи «великі труди» ботокудів у їх краю, що границі його творять ріки Сян, Буг і Дністер, себто в Східній Галичині, автор зупинився поперед усього на їх «славній битві за азбуку». Це та сама «Азбучна війна в Галичині 1859 р.», про яку оповів Франко докладно в статті під таким заголовком в 1913 р. в 104-106 томах «Записок Наукового товариства ім. Шевченко у Львові». В поемі проходять назви скасованих у фонетичному правописі кириличних знаків: йор (ъ), їри (ы), ять (ѣ). Тут згадані три брошури против урядового проекту. Очевидно, Франко мав на думці оці брошури Богдана Дідицького з 1859 р.: «О неудобности латинской азбуки в письменности русской», «Освѣдченіє руской азбуки дотычающоє» і «Споръ о рускую азбуку».

Побіч кириличної азбуки є другою святістю ботокуда греко-уніатський обряд, що дав тему до прерізних усних спорів і в газетах, зокрема в «Ослові», себто «Слові», що його від 1861 р. видавав у Львові Богдан Дідицький, в поемі Франка «Цеціцький» (Dziedzicki).

437

У 1871 р. перебрав редакцію «Слова» Венедикт Площанський, у поемі Франка «Меледикт Плосколоб», що йому вже в 1878 р. присвятив Франко «Думу про Меледикта Плосколоба».

З уваги на те, що в обрядовій війні окрему увагу прикував автора «Нещасний Саломон», себто Щасний Саламон, з «перемиського здиханату», як стоїть в автографі, себто з перемиської єпархії, чи з «турецького здиханату», себто з турчанського деканату, як надрукував автор у «Ботокудах», не від речі буде тут подавати уривки про обрядову справу з його автобіографії, написаної для Івана Омеляновича Левицького й збереженої в рукописному відділі бібліотеки Наукового товариства ім. Шевченка у Львові. Поперед усього треба згадати, що його ім’я відоме в нашій етнографії з книжечки «Коломийки і шумки», виданої у Львові 1863 р. накладом Богдана Дідицького…

Історія з його бородою почалась сім літ перед тим. Улітку 1869 р. в часі тяжкої хвороби він перестав голити бороду. За неї підпав гострій нагінці з боку світських і духовних властей. У своїй автобіографії пише він, що «боролися за ничтожную бороду съ 2-ма деканатами, 3-ма епископами, 5-ма старостатами и 3-ма намѣстниками краевыми больше 16 лѣтъ! Вслѣдствіе бороды моей, о которой недруги въ польскихъ газетахъ многократно злобно писали, — оповідає дальше автор, — одинъ лѣкарь повѣтовый (д-ръ Пипесъ) пошолъ въ отставку, другій сновъ (д-ръ Емиль Гладышовскій) по той причинѣ протомедикомъ не именованъ; одинъ деканъ (о. Р. Пасѣчинский) отрѣшенъ отъ чина, а другій сновъ (о. Ясеницкій) реституованъ! Намѣстникъ кр. гр. Глуховскій положил 1872 р. новоименованому епископу І. Ступницкому яко условіє до 10 обрядцевъ, именно до мене яко 1-о loco positum (Приставленого до місця, до того, хто займає певну посаду (лат.)) енергично взятись! Б. Министръ (Бар. Флоріян Замелковскій) когда лишь переѣзжалъ черезъ Перемышль, — первая рѣчь съ владикою Ст. Была за мою бороду!

По той причинѣ имѣлъ я великіи непріятности… и сложилъ самъ напередъ почти всѣ почести, им чинъ актуара декан., школьно-ординаріатского комисаря и проч. Замѣчательный былъ въ январѣ 1873 свышъ 4-часовый разговоръ мой съ еписк. І. Ступницкимъ».

А ось слова про неприємності з приводу обрядовщини: «Также и зъ причины обрядовщины имѣлъ я, — писав він, — много непріятностей и разнородныи комисіи; а однажды три деканы иностранныи и одинъ кондекан среклися и не хотѣли такую «обрядовую комисію» со мною переводити. Гр. Глуховскій издилъ даже во Вѣдень, дабы мене и о. Р. Пасѣчинского погубити, то тогдашній совѣтникъ минист. Крыл. Гр. Шашкевичъ уничтожилъ тое коварно обдуманное дѣло. Многіи фоліанты сотками аркушей (листовъ) списаны зъ причины «обрядовщины и бороды Саламона», которая запротоколована во всѣх настояхъ (инстанциях), даже и въ Вѣднѣ и в Римѣ! И сталась историческою!»

По Щасному Саламонові переходить оповідання Франка до героя календарної справи «Сидірка Шаранця», себто Сидора Шараневича, з «Глупова», себто Львова (Глупівська пустиня — Східна Галичина). Статті Шараневича про календар з’явилися не в «Слові», як хоче поема, а в «Временнику Института Ставропігійского», а саме: «Причина розницъ межи календарями юліанскимъ и григоріанскимъ» за 1875 р. і «О календаръ и знакахъ календарскихъ и еще о рожницы календаря юліанского отъ григоріанского» за 1876 р. До виводів Шараневича подав А. Білинкевич свої «Примѣчанія» в ч. 22-24 «Слова» за 1876 р., на що дав «Отвѣтъ» Шараневич в ч. 7-9 «Руского сіона» за 1876 р. і окремою відбиткою. При календарній справі апострофує поета Тиховича Мовчальського, відомого вже з «Думи про Меледикта Плосколоба».

Ледве чи потребує пояснення Холмацький край — Холмщина, куди масово помандрували з Галичини сторожі чистоти східного обряду. Знову ж із Холмщини прибуло до Галичини багато уніатських священиків, що не хотіли перейти з унії на православ’я.

Оповідаючи про Меледикта Плосколоба — Венедикта Площанського, каже Франко про нього, що він виніс свою мудрість із угнівської академії. Правдоподібно, тут угнівська академія перенесена з Дідицького на Площанського, бо саме Дідицький, як син місцевого священика, розпочав свою науку в народній школі в Угневі.

Для збірки «З вершин і низин» Франко проредагував поему наново: позаміняв багато слів новими, повикидав низку строф і дописав низку строф, як ось строфи з написом на пляшці з намоченою в оковитій бородою Филимона — Саламона тощо».

Д р а г о м а н о в   Михайло Петрович (1841-1895) — український публіцист, учений і громадський діяч буржуазно-демократичного, потім ліберально-буржуазного напряму.

В с т и д і о н — Стадіон Франц-Серафим (1803-1853) — намісник Галичини.

«Б о т о к у д с ь к а   р а д а» — Головна руська рада, політична організація української буржуазної інтелігенції та верхівки уніатського духівництва Західної України проавстрійського напряму (1848-1881). Головну руську раду називали ще Руською радою головною, Руською народною радою, Народною радою.

«Г о л о д н и й   д і м» — Народний дім, культурно-освітній осередок, який 1849 р. відкрила у Львові Головна руська рада. У діяльності цього закладу брала участь галицька буржуазна інтелігенція. У 60-і роки опинивсь в руках «москвофілів».

«Б о т о к у д с ь к а   з о р я» — так названа в поемі «Зоря галицька», перша українська газета, що почала виходити у Львові 1848 р. як орган Головної руської ради, дотримуючись проавстрійської орієнтації. У 1852-1856 рр. Була органом «москвофілів». Припинила своє існування 1857 р.

Ц а р — р у ї н и   з   а к а д е м і ї… — йдеться про зруйноване під час буржуазної революції в Австро-Угорщині приміщення Львівського університету, на місці якого 1864 р. було збудовано Народний дім.

У   т у р е ц ь к і м   з д и х а н а т і — тобто турківському деканаті (м. Турка, тепер Львівської області)

В   г о л о в н і й   б о т о к у д с ь к і й   г а з е т і… тобто в газеті «Слово», яка в поемі зветься «Ослово». «Слово» — орган «москвофільської» партії, монархічно-клерикальне видання. Виходило у Львові (1861-1887). Отримувало таємні субсидії від російського царату.

439

Реакційний характер «Слова» викрив М. Чернишевський у статті «Національна безтактність».

У с т у п а є   п е р в і с н и й   р е д а к т о р… — Дідицький Богдан, був засновником і першим редактором газети «Слово». Редагував «Слово» в 1861-1871 рр.

М і с ц е   з а й м а є   н о в и й… — Площанський Венедикт (1834-1902), західноукраїнський журналіст, історик, діяч клерикально-«москвофільського» табору. Редактором «Слова» був у 1871-1887 рр.

З   у г н і в с ь к о ї   а к а д е м і ї — тобто народної школи в м. Угневі (нині Сокальського району Львівської обл.)

М е л е д и к т а   м о в у   в ч у л и… — йдеться про Венедикта Площанського.

«М о с к в и т я н и н» — російський реакційний літературно-художній журнал (з 1849 — двотижневий учбово-літературний). Видавався в 1841-1856 рр. у Москві.

«В і к н а» — громадсько-політичний, літературно-художній і мистецький місячник, орган літературної групи революційних письменників Західної України «Горно». Виходив у Львові 1927-1932 рр.

Н а у м о в и ч   І в а н (1826-1891) — західноукраїнський клерикальний діяч, «москвофіл», видавець, журналіст.

«Н а у к а» — журнал «москвофільського» спрямування, виходив у Коломиї і Львові (1871-1886), у Відні (1886-1901) і в Чернівцях (1902).

«З а п и с к и   Н а у к о в о г о   т о в а р и с т в а   і м е н і   Ш е в ч е н к а   у   Л ь в о в і» — періодичне видання Наукового товариства імені Шевченка у Львові — установи ліберально-буржуазного напряму, яка виникла в 1893 р. на основі реорганізації Літературного товариства імені Шевченка, заснованого в 1873 р. Крім «Записок», Наукове товариство імені Шевченка у Львові видавало «Етнографічний збірник», «Матеріали до української етнології та антропології», «Матеріали до української бібліографії». В окремі періоди діяльність деяких секцій та комісій НТШ, де брали участь І. Франко, М. Павлик, В. Гнатюк та ін., мала прогресивний характер. Проте на більшості видань НТШ позначились націоналістичні концепції М. Грушевського, який в 1897-1913 рр. був головою товариства. Під час перебування Західної України під владою панської Польщі публікації НТШ часто мали антирадянське спрямування.

З   п е р е м и с ь к о г о   з д и х а н а т у… — тобто перемишлянського деканату (м. Перемишляни, нині Золочівського району Львівської області).

Л е в и ц ь к и й Іван Омелянович (1850-1913) — український бібліограф.

Ш а р а н е в и ч Сидір (1829-1901) — український буржуазний реакційний історик, професор Львівського університету.

«В р е м е н н и к   И н с т и т у т а   С т а в р о п і г і й с к о г о   с   м е с я ц е с л о в о м» — календар, видання «москвофілів» (Львів, 1864-1915 рр.).

«Р у с к і й   С і о н» — клерикальний журнал, орган львівської митрополії. Виходив у Львові в 1871-1900 рр.

Добавить комментарий

Заполните поля или щелкните по значку, чтобы оставить свой комментарий:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход /  Изменить )

Google photo

Для комментария используется ваша учётная запись Google. Выход /  Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход /  Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход /  Изменить )

Connecting to %s


%d такие блоггеры, как: